Екзопланети

 

Порівняно недавно ми лише могли здогадуватись про існування планет навколо інших зірок. Але нині це вже реальність. Астрономи навчились виявляти планетні системи біля далеких зірок та розраховувати їх розміри. Називають такі планети – екзопланети (напевно від “екзотична планета”). Про одну з таких системи розповідає відео, яке я знайшла на сайті NASA.

 

Advertisements

Краса та безмежність Всесвіту

Мандрівка Марсом

Марсоход  Curiosity вже тривалий час працює на поверхні  сусідньої планети. За цей час на Землю було передано чимало знімків поверхні  червоної планети. У жовтні 2017 року , коли на Марсі був ясний сонячний день було зроблено велика кількість якісних знімків у місцевості , що носить назву хребет Віри Рубін. На цих фотографіях також видно гори Шарпа і кратер Гейла.

Розташування марсоходу на планеті видно із цієї карти:

карта з відси: http://v-kosmose.com/3d-karta-poverhnosti-marsa-ot-gugl/

Карта Марса із розташуванням дослідницьких апаратів.

Карта взята тут: http://v-kosmose.com/3d-karta-poverhnosti-marsa-ot-gugl/

Фахівці NASA  виконали обробку фотографій, відредагували їх таким чином, щоб кольори виглядали так само як і на Землі в ясний сонячний день. Потім із цих фотографій склеїли панорамне відео. Отож ми можемо здійснити віртуальну мандрівку на цю планету.

 

Мрійники та реалісти

Частина 2

Реалісти

Вчені -мрійники теоретично обгрунтували моживості космічних польотів. А от втілювали їхні мрії в життя реалісти. Інженери котрі почали будувати перші ракети спочатку про космос і не думали. як це часто бувало і історії новітні ідеї першими почали використовувати військові і не з мирною метою.

Отже про реалістів, про тих хто не лише робив теоретичні розрахунки, але і проводив запуски ракет і вивчав їх на практиці.

За кордоном відзначився уродженець Румунії, німець за національністю, Герман Оберт, який у своїй головній праці, що вийшла у Мюнхені в 1923 році, незалежно від К.Ціолковського, розглянув основні питання освоєння космосу – від конструювання багатоступінчастих ракет до можливих реакцій людського організму на умови космічних польотів. Він єдиний серед засновників теоретичної космонавтики дожив до глибокої старості (помер у 1989 р.) і став свідком перших серйозних перемог людства в освоєнні космосу.

Американський вчений Роберт Годдард в 1923 році почав конструювати рідинний ракетний двигун і в 1925 році створив перший прототип. 16 березня 1926року він здійснив 0апуск першої рідкопаливної ракети, як пальне в ній використовувався бензин та кисень. Цікаво що Ціолковський не був знайомий із роботами Годдарда, однак в своїх розрахунках він ішов тим самим шляхом, хоч і залишився ввідомим в історії космонавтики як видатний теоретик.

Роботи Ціолковського та Годдарда продовжили інші. В Москві був створений в 1933 році Реактивний інститут і в ньому були завершені початі раніше роботи по створенню нової зброї – реактивних снарядів, установки для запуску яких солдати любовно назвали «Катюшами».

17 серпня 1933 року в СРСР була запущена ракета «ГІРД 9», котру вважають першою радянською зенітною ракетою.

Найбільших успіхів у розробці ракетної техніки в 30 – 40 роки ХХ ст. досягли німецькі конструктори. В Німеччині було створене Німецьке товариство міжпланетних сполучень. З грудня 1932 року там працює Вернер фон Браун. Він разом із Вальтером Дорнбергом. Вони першими створили потужні ракетні двигуни, які дозволили розпочати будівництво важких ракет з великою дальністю польоту. Під час Другої світової війни німці обстрілювали Англію першими у світі балістичними ракетами V-2 і навіть намагалися створити ракету, здатну досягти Америки. У жовтні 1942 року було здійснено перший вдалий політ ракети А – 4, більш відомої під іменем «ФАУ-2».  Вернер фон Браун мав під своїм керівництвом велику команду інженерів, основні складові цих ракет збирали в’язні концентраційних таборів, однак головним мозковим центром цього проекту був він.

Після війни більша частина німецьких ракетних розробок разом з їх конструкторами на чолі з Вернером фон Брауном опинилася у США. У подальшому вони зіграли провідну роль у розвитку американської космонавтики, зокрема в реалізації польоту людини на Місяць.

До піонерів ракетно-космічної техніки належить і видатний українець Валентин Глушко. Народився 2 вересня 1908 р. в Одесі. Космонавтикою почав цікавитися ще з 13- річного віку, а з 15-річного уже листувався з К. Ціолковським. А ще через рік Глушко публікує свої науково-популярні та наукові статті з космонавтики. Працював в Газодинамічній лабораторії в місті над Невою, розробляв ракетні двигуни та ракети на рід­кому паливі. Був Генеральним конструктором з 1974 р. в реактивно-науково-дослідному інституті (особливе КБ). Він створив перший у світі електротермічний ракетний двигун, перші в СРСР рідинні ракетні двигуни, рідинні ракети ГЛА, двигуни на ракетах-носіях «Восток», «Космос», «Протон».

В цей же час в Радянському Союзі ракетобудуванням займався С.П.Корольов. Корольов Сергій Павлович, видатний радянський учений і конструктор, академік АН СРСР, двічі Герой Соціалістичної Праці. Під його керівництвом створені балістичні й географічні ракети, перші ШСЗ, супутники різноманітного призначення («Електрон», «Молния-1», «Космос», «Зонд» і т. ін., космічні кораблі «Восток», «Восход»). У 1933 році Московська гру-па, якою керував тоді ще нікому не відомий Сергій Корольов, вдало запустила перші радянські ракети з рідинними двигунами.

В 1957 році в СРСР під керівництвом Сергія Павловича Корольова була створена перша в світі міжконтинентальна балістична ракета Р-7. З робіт Корольова почалася ера практичної космонавтики.

 

 

Мрійники та реалісти

Частина 1

Мрійники

Тривалий час вчені лише висловлювали думки про можливість польотів людини, але їх ідеї залишались лише мріями і поступово забувались . У  XVII столітті жив священик Онорато Фарбі, людина освічена і не позбавлена літературного дару. В 1646 році він написав «Трактат про фізику деяких видів руху». В ньому він пише: «Коли сконструювати посудину великої ємності у вигляді труби і в пустити в неї велику кількість стисненого повітря, яке буде виходити поштовхами, то отримаємо таку піднімальну силу, що полетить не лише сама труба, але і достатньо великий вантаж, що буде на ній.

В XIX столітті ідею запуску ракет запропонував талановитий український винахідник Микола Іванович Кибальчич, який прожив усього 28 років, але встиг зробити багато. Народився М. І. Кибальчич в 1853 р. у родині священика в містечку Короп на Чернігівщині. Приїхавши до Петербурга, поринає в революційне життя і водночас займається наукою. Бомбою, виготовленою за власною технологією Кибальчича, було вбито царя Олександра II. Перебуваючи в камері смертника, він використовував кожну годину, кожну хвилину, щоб завершити своє проектування апарата для польоту в космос. Він мріяв дати людству проект космічного корабля. Своєму адвокату в тюремній камері він передав проект, в якому чітко і просто були викладені принципи реактивної тяги польоту на ракеті.

Історія розвитку космонавтики і ракетної техніки знає чимало імен, але основоположником наукової космонавтики вважається великий російський вчений Костянтин Едуардович Ціолковський. Він є автором фундаментальних наукових розробок з теорії руху ракет, багатьох важливих відкриттів у аеродинаміці, ракетній техніці й теорії міжпланетних сполучень.

К. Ціолковський народився у 1857 р., у Рязанській губернії. Учився самостійно, 1879 р. в Москві склав екстерном екзамени на звання вчителя і з 1880 р. працював учителем арифметики, геометрії і фізики в Боровському училищі Калузької губернії. Ціолковський побудував першу в Росії аеродинамічну трубу, розробив теорію руху складених ракет двох типів: з послідовним і паралельним з’єднанням ракет. Він є основоположником теорії міжпланетних сполучень, перший вивчив питання про ракету і висловив ідею про створення позаземних ситуацій. Майже все життя він відчував насмішки над своїм захопленням, його називали великим мрійником.

І ще одна постать в космічній епопеї, яка репрезентує українців: Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей) – гідний син славетної Полтавщини. За багато років до польотів людини на Місяць зробив відповідні обчислення, якими 1969 року скористалися американці, відправляючи своїх астронавтів на Місяць. Двадцять років він прожив під чужим ім’ям, так склались обставини. Народився Олександр Шаргей 21 червня 1897 р. у Полтаві. У 19 років закінчив Полтавську гімназію і вступив до Петроградського політехнічного інституту, а потім до юнкерського училища. Тут він продовжує теоретичну працю про польоти, закінчує свій перший рукопис про космічні польоти, в якому обґрунтовує спосіб подолання земного тяжіння ракетою з триступеневим реактивним двигуном і виводить формулу руху цієї ракети. Над питанням міжпланетних сполучень він працював багато років.

Ще у 1928 році він у своїй книзі “Завоювання міжпланетних просторів” виклав основи усього на чому базується сьогоднішня космонавтика – починаючи від основного рівняння польоту ракети, закінчуючи ідеєю використання гравітаційного поля небесних тіл для руху космічних кораблів.

На сьогодні майже усі його розробки успішно використані на практиці. Найбільш відомою з них став розрахунок пілотованого польоту на Місяць, який американці поклали в основу своєї місячної програми.

Його життя – це суцільний калейдоскоп незгод, поневірянь, крутих поворотів, драматичних подій. Однак космічна тематика залишалася для нього головною. Загинув він у лютому 1942 року від час оборони Москви.

Не всім відомо, що практично втілював ідеї Ю. Кондратюка про міжпланетні польоти ще один з видатних українців — Михайло Яримович (народився 13 жовтня 1933 р. на Українському Підляшші (тепер Польща). У1964 р. саме він був відповідальним у СІЛА за створення космічних кораблів системи «Аполлон», а з 1965 р. його призначили технічним директором для проектування орбітальної лабораторії, з якої можна було здійснити політ на Місяць. Отож ідеї мрійників почали втілювати в життя реалісти. Та про них у наступній розповіді.

Яким був Марс в часи юності

NASA показало, яким міг бути Марс 4 мільярди років тому

На офіційному сайті NASA опубліковано анімаційний ролик, що демонструє можливий краєвид Марса 4 мільярди років тому, коли планета була ще молода і мала густу атмосферу

4 мільярди років тому планета була молода і мала густу атмосферу.

Фільм створено вченими Goddard Space Flight Center, повідомляє Huffington Post.

Автори ролика грунтувалися на останніх відкриттях марсохода Curiosity і інших спостереженнях марсіанської природи.

Вони припускають, що атмосфера планети була досить щільною, щоб зберегти тепло для формування океанів. Таким чином, в анімації присутні вид марсіанського озера, хмар і кам’янистих долин.

В кінці фільму вчені продемонстрували реальні види сучасного Марса, зняті марсоходом Curiosity, щоб глядачі могли побачити, як змінювалася Червона планета протягом тисячоліть.

Деталі тут:

http://www.unian.ua/world/852698-nasa-pokazalo-yakim-mig-buti-mars-4-milyardi-rokiv-tomu-video.html

Діаграма спектр – світність

Зорі відрізняються одна від одної блиском. кольором, температурою. Яскравість зірок багато в чому залежить від  відстані до них. Тож порівняти яскравість зірок можна лише для тих, що знаходяться на однаковій відстані. Та астрономи знайшли вихід. Існує поняття абсолютної зоряної величини. Абсолютна зоряна величина показує яку яскравість мала б зоря , якби вона знаходилась на відстані 10 пк від спостерігача. Температура поверхні та яскравість зорі досить примітні характеристики зір. На них звернули увагу вчені.

Незалежно один від одного Ейнар Герцшпрунг  та Генрі Ресел вирішили побудувати графічну залежність поділу зір на групи за яскравістю та температурою. Нині така діаграма носить назву діаграми Герцшпрунга – Ресела.  По горизонталі йде вісь на якій відображена температура, а по вертикалі абсолютна зоряна величина. В більш сучасному варіанті по горизонталі зазначають спектральний клас зорі тому інша назва діаграми: діаграма спектр – світність. Дана діаграма дає можливість прослідкувати як зорі поділяються на класи: гіганти, надгіганти, зорі головної послідовності, білі карлики. Подібні діаграми побудовані для зоряних скупчень дають можливість встановити етапи розвитку зір. За цією діаграмою ми бачимо що світ зірок динамічний та мінливий, хоча для того щоб простежити за цією мінливістю не вистачить людського життя.

Зорепади

Наближається серпень. Цей місяць славиться своїми зорепадами, котрі оспівують поети. Чому ж на небі в окремі періоди можна побачити велику кількість “падаючих зірок”, а в інші їх майже не видно?

Поява на небі значної кількості “падаючих зірок” пов’язана із кометами. Коли комета наближається до Землі то під дією Сонячного тепла із брили льоду із води, метану та інших газів із вмороженими в нього невеликими шматками камінців та піщинок, вона перетворюється в велику яскраву кулю із хвостом. Лід перетворюється у газ. Цей газ утворює голову комети та її хвіст. Ось такою розкішною красунею комета пролітає біля Сонця. Але краса потребує жертв. Кожен раз, коли комета наближається до нашого світила, вона втрачає частину своєї речовини у просторі та стає все меншою. Зрештою під час чергового зближення із Сонцем настає “смерть” комети, вона розпадається на дрібні шматочки , які були в льоді з якого вона складалась.

Через деякий час ці часточки потрапляють в поле тяжіння Землі та поринають в нашу атмосферу. Ось тоді ми спостерігаємо явище котре називають метеорним потоком. Скупчення метеорних частинок не змінює своє положення тому і спостерігати такі потоки можна в певні часові проміжки. Можливо не всі такі метеорні потоки пов’язані із кометами, однак найбільш відомі з них мають кометне походження.

Серпневий потік Персеїди можна спостерігати із 18.07 по 20.08, максимум 13.08. Сама назва говорить, що погляд слід спрямувати на сузір’я Персея.

 

Чорні діри – монстри Всесвіту

Чорна діра — астрофізичний об’єкт, який створює настільки потужну силу тяжіння, що жодні, як завгодно швидкі частинки, не можуть покинути його поверхню, навіть світло..

Назву «Чорна діра» придумав у 1968 році американський фізик Джон Арчибальд Вілер (John Archibald Wheeler). Раніше говорили, що зоря знаходиться в стані гравітаційного колапсу (інша назва колапсар).

В 1783 році англійський геолог і астроном Джон Мічелл (1724 – 1793) першим припустив, що в природі можуть існувати такі масивні зорі, що навіть промінь світла не здатен залишити їх поверхню. Цю ж ідею висловив у своїй книзі «Система світу» (1796) французький математик і астроном П’єр Симон Лаплас. Він провів нескладні розрахунки після яких написав: «Яскрава зоря із густиною рівною густині Землі та діаметром в 250 разів більшим за діаметр Сонця не дасть жодному світловому променю долетіти до нас із – за свого тяжіння; тому, можливо, що найбільш яскраві небесні тіла у Всесвіті будуть через це невидимі для нас». Можливо це заставило Лапласа назвати такі об’єкти «монстрами Всесвіту».

Нині є доведеним фактом те що в центрі кожної галактики знаходиться чорна діра. До народження чорних дір призводить вибух масивної зорі в кінці її життєвого шляху. Якщо в наслідок такого вибуху зоря зменшить свої розміри до величини гравітаційного радіусу то вона стане чорною дірою (ЧД). Гравітаційний радіус (або радіус сфери Шварцшильда) можна розрахувати для кожного об’єкта за формулою:

Тут М – маса тіла, с – швидкість світла, G – гравітаційна стала.

Густина речовини у чорній дірі становить ≈2∙1016 г/см3. Для порівняння густина атомного ядра ≈1014 г/см3. Здається неможливо навіть уявити, які процеси відбуваються в середині тіла з такою надзвичайною густиною. Однак якщо ми візьмемо тіло із масою в міліони разів більшою за масу Сонця, то виявиться, що радіус сфери Шварцшильда для такого тіла буде досить великим, і тоді густина речовини не виходитиме за межі звичних нам значень. Тобто наш Всесвіт може для стороннього спостерігача виглядати як Чорна діра. Можливо саме тому побудує думка, що ЧД це точки переходу в інші Всесвіти.

Довгий час вважали, що виявити ЧД практично не можливо. Однак нині ми вже навчились їх знаходити.

ЧД може світитись! Так саме світитись. Якщо поблизу неї виявиться звичайна зоря. То ЧД захопить її речовину і буде втягувати цей плазменний коктейль в свої надра. Тоді в просторі ми будемо бачити як із зорі тягнеться довгий шлейф зоряної речовини та закручується навколо «чогось», що ми побачити не можемо. Отож монстри Всесвіту живляться поглинаючи зорі, які трапляються на їх шляху.

Є ще один шлях виявлення ЧД, більш тривалий та менш ефектний, однак він дає можливість виявити ті об’єкти, котрі не зустріли на своєму шляху зоряні жертви. Мова йде про вивчення фотографій окремих ділянок неба і виявлення ефекту гравітаційного лінзування. Коли світлові промені від зірок потрапляють у величезне поле тяжіння ЧД то вони будуть відхилятись від прямолінійного шляху, загальна картина буде сильно спотворена, а яскравість зорі збільшена. Крім того ЧД на своєму шляху створюватиме ефект перекривання променів, частина зір ставатиме невидимою, їх закриватиме чорна порожнеча.

Моделювання гравітаційного лінзування чорною дірою, яка викривляє зображення галактики перед якою вона проходить.

Джерело зображення тут:

Ось такі вони загадкові Чорні діри. Іншим разом мова піде про надзвичайні властивості простору – часу біля цих об’єктів.

Космічні трагедії

Перші кроки у незвідане. Якими вони були? Хто наважився першим кинути виклик космічній безодні і яку ціну довелось заплатити людству за зоряну мрію.  На жаль шлях до зірок не був встелений квітами. Сьогодні хочеться згадати про космічні трагедії, про тих хто відкрив шлях до зірок для людства і заплатив за це найвищу ціну.

Першими не зайвим буде згадати тих тварин котрі проклали дорогу в космос, саме завдяки їм перші космонавти знали, що вони повернуться на Землю, оскільки системи повернення були випробувані на братах наших менших. Варто зазначити що справжнім космічним польотом вважається політ на висоті понад 100км від поверхні Землі.

Хроніка польотів тварин виглядає таким чинм:

В 1951 році в СРСР було здійснено 6 запусків контейнерів із собаками, висота до 100 км. Із 12 собак 6 загинули. В 1952 році американці проводили запуск із мавпами, перші із них також загинули.

Запуск «Супутника-2» з Лайкою було здійснено 3 листопада 1957 року. Повернення собаки не передбачалось і вона загинула від перегріву та зневоднення.

Напевно це жорстоко, але якби не брати наші менші, котрі власним життям торували дорогу в космічні простори, то і шлях людини в космос був би дуже драматичним.

І все таки космос взяв свої жертви серед космонавтів.

Тут ми хочемо згадати про тих хто загинув задля космічної мрії людства.

У березні 1961 р., незадовго до польоту Ю.Гагаріна, під час тренування загинув наймолодший учасник першого загону радянських космонавтів – 24-річний харків’янин Валентин Бондаренко.

27 січня 1967 року під час наземних випробувань американського корабля «Аполлон-1» виникла пожежа, у якій загинули всі три члени екіпажу — Вірджил Гріссом, Едвард Вайтта, Роджер Чаффі.

У Радянському Союзі теж не минуло без жертв. 24 квітня 1967 року здійснивши політ на новому кораблі «Союз-1», Володимир Комаров загинув під час посадки з причини несправності парашутної системи спускового апарату (слід зазначити, що на цьому кораблі планувалась посадка також ще двох космонавтів, які мали перейти на нього після стиковки з корабля «Союз-2», старт якого було скасовано у останній момент з-за проблем з «Союзом-1»).

30 червня 1971 року під час приземлення «Союза-11» сталася розгерметизація спускового апарату. Загинули всі три члени екіпажу — Георгій Добровольський, Владислав Волков, Віктор Пацаєв.

З інших трагічних подій, пов’язаних із космонавтикою, можна пригадати катастрофу на Байконурі 1960 року, коли під час вибуху міжконтинентальної балістичної ракети під час підготовки до першого дослідного запуску постраждало більше сотні чоловік.

Слід відзначити, що з 1971 року й до завершення космічних перегонів ані у радянській, ані в американській космічній програмах катастроф з людськими жертвами більше не було, а дві катастрофи із загибеллю декількох космонавтів відбулися у США з багаторазовими кораблями «Спейс Шаттл» вже після завершення «космічних перегонів»

Свідками трагедії що сталась у 1986 році  з астронавтами «Челленджера» бачили всі. Це була найбільша трагедія в історії пілотованих польотів: корабель “Челленджер” вибухнув на 74 секунді польоту. І мільйони людей, які спостерігали старт по телевізору, бачили, як у безхмарному небі на висоті близько 16 км над Землею вогненним салютом розлетілися уламки. Сім американських астронавтів загинули. В їх числі вчителька Кріста Маколіфф, котра виграла конкурс на право провести перший урок з космосу та Джудіт Резнік, дочка українських емігрантів у США. Вперше вона побувала в космосі у 1984 році — облетіла тоді Землю 96 разів, це був її другий політ.

Останній політ «Колумбії» відбувся з 16 січня по 1 лютого 2003 року. Екіпаж склали: командир корабля Рік Хасбенд, пілот Вільям МакКул, бортінженер Майкл Андерсон, наукові фахівці Лорел Кларк, Девід Браун, Калпана Чавла і перший ізраїльський астронавт Ілан Рамон. Калпана Чавла здійснювала свій другий політ, вона була першою жінкою-астронавтом індійського походження. Вранці 1 лютого після шістнадцатидобового польоту шатл повертався на Землю. NASA втратила зв’язок з кораблем приблизно о 14:00 дня за Гринвічем, за кілька хвилин до передбачуваної посадки на ЗПС 33 Космічного центру імені Кеннеді у Флориді — вона повинна була відбутися в 14:16 GMT. Очевидцями були зняті палаючі уламки шаттла, що летять на висоті близько 63 км при швидкості 5,6 км / с. Всі сім членів екіпажу загинули.

Не всі аварії закінчувались  так трагічно.

26 вересня 1983 при старті космічного корабля Союз-Т10 загорілася ракета-носій. Автоматична система порятунку не спрацювала. Через дванадцять секунд після появи полум’я стартовий персонал віддав команду катапультування. Спускається модуль Союз був відстріл від корабля з перевантаженням у 15-18 g. Космонавти благополучно опустилися на відстані 4 км від ракети, яка вибухнула через кілька секунд після відділення капсули.

Під час старту космічного корабля “Союз-18/1» 5 квітня 1975 року сталася аварія третього ступеня ракети-носія. На щастя, система порятунку спрацювала бездоганно. З перевантаженням в 22 g вона відірвала космічний корабель від ракети, відкинула його по балістичної траєкторії. Спусковий апарат з космонавтами зробив суборбітальний космічний політ. Посадка відбулася у важкодоступних районах Алтаю на краю обриву і лише завдяки випадку закінчилася благополучно. Апарат почав скочуватись по засніженому схилі гори, над проваллям парашут зачепився за рослинність і капсула запинилась за 152 метри до краю. Екіпаж Лазарєв – Макаров був евакуйований з допомогою вертольоту.

На кінець згадаємо ще одну аварію, в котрій лише диво та майстерність екіпажу дозволили уникнути жахливого фіналу. 11 квітня 1970 року  почався найбільш драматичний політ до Місяця американського космічного корабля «Аполлон-13. На борту було три астронавти: Джон Свайгерт, Фред Гейз та командир Джеймс Ловелл..Корабль мав опуститись на поверхню Місяця та провести ряд досліджень. Це був п’ятий політ такого роду і ніщо не ввіщувало небезпеки. Але вона була. Небезпека затаїлася в резервуарі кисню № 2. Деякі його пошкодження залишилися непоміченими, і через 56 годин після старту він вибухнув, пошкодивши при цьому резервуар № 1. «Аполлон-13» залишився майже без електроживлення, освітлення, водопостачання. Були пошкоджені два з трьох генераторів, що давали електроенергію кораблю. Решта батарей були невеликі і необхідні для приземлення. Кисень стрімко спливав з обох резервуарів. Це сталося біля самого Місяця на відстані 360 000 кілометрів від Землі. Екіпаж відчув сильний удар і вібрацію. Джон Свайгерт першим повідомив на Землю – “О’кей, Х’юстон, у нас тут проблеми”. Тут вже не до висадки на Місяць, повернутися б на Землю.

Відключивши всі системи командного модуля, астронавти перебралися в автономний місячний модуль і використовували його двигуни для корекції траєкторії польоту. Модуль був спроектований і розрахований на 45-годинний термін служби, а треба було протриматися вдвічі довше. Все, що можна, було відключено і споживання енергії скорочено в п’ять разів. Головне питання життєзабезпечення був пов’язаний з водою. З’ясувалося, що корабель залишиться без води приблизно за п’ять годин до приземлення. Проте механізми корабля повинні були витримати.  Екіпаж почав економити воду. Споживання скорочено до однієї п’ятої частини від норми. Серйозною проблемою стало вилучення з атмосфери місячного модуля вуглекислоти. Фільтри, що усувають вуглекислий газ в командному модулі були квадратними і не збігалися з круглими отворами в місячному модулі. Для кріплення фільтрів довелося використовувати пластмасові мішки та картон.  Температура впала до нуля, і на стінах виступив іній. Сон був майже неможливий через холод. Перед посадкою необхідно було повернутися у командний модуль і підготувати спускний апарат до входу в атмосферу Землі. У відключеному модулі сконденсувалась волога. Мабуть, те ж саме було і усередині панелей управління. Включення чого-небудь могло призвести до короткого замикання. Але завдяки досконалості апаратури цього не сталося. Заряду хімічних батарей ледь вистачило на запуск найважливіших систем модуля. Екіпаж приводнився в Тихому Океані на одному чесному слові.

Пригадуються слова Миколи Луківа:

Він  злинув  як  виклик  космічним  огромам,

І  стала  земля  йому  батьківським  домом.

Своїм  називає,  із  неба  чекає,

А  небо  мовчить  і  зірками  ридає.