Космічні трагедії

Перші кроки у незвідане. Якими вони були? Хто наважився першим кинути виклик космічній безодні і яку ціну довелось заплатити людству за зоряну мрію.  На жаль шлях до зірок не був встелений квітами. Сьогодні хочеться згадати про космічні трагедії, про тих хто відкрив шлях до зірок для людства і заплатив за це найвищу ціну.

Першими не зайвим буде згадати тих тварин котрі проклали дорогу в космос, саме завдяки їм перші космонавти знали, що вони повернуться на Землю, оскільки системи повернення були випробувані на братах наших менших. Варто зазначити що справжнім космічним польотом вважається політ на висоті понад 100км від поверхні Землі.

Хроніка польотів тварин виглядає таким чинм:

В 1951 році в СРСР було здійснено 6 запусків контейнерів із собаками, висота до 100 км. Із 12 собак 6 загинули. В 1952 році американці проводили запуск із мавпами, перші із них також загинули.

Запуск «Супутника-2» з Лайкою було здійснено 3 листопада 1957 року. Повернення собаки не передбачалось і вона загинула від перегріву та зневоднення.

Напевно це жорстоко, але якби не брати наші менші, котрі власним життям торували дорогу в космічні простори, то і шлях людини в космос був би дуже драматичним.

І все таки космос взяв свої жертви серед космонавтів.

Тут ми хочемо згадати про тих хто загинув задля космічної мрії людства.

У березні 1961 р., незадовго до польоту Ю.Гагаріна, під час тренування загинув наймолодший учасник першого загону радянських космонавтів – 24-річний харків’янин Валентин Бондаренко.

27 січня 1967 року під час наземних випробувань американського корабля «Аполлон-1» виникла пожежа, у якій загинули всі три члени екіпажу — Вірджил Гріссом, Едвард Вайтта, Роджер Чаффі.

У Радянському Союзі теж не минуло без жертв. 24 квітня 1967 року здійснивши політ на новому кораблі «Союз-1», Володимир Комаров загинув під час посадки з причини несправності парашутної системи спускового апарату (слід зазначити, що на цьому кораблі планувалась посадка також ще двох космонавтів, які мали перейти на нього після стиковки з корабля «Союз-2», старт якого було скасовано у останній момент з-за проблем з «Союзом-1»).

30 червня 1971 року під час приземлення «Союза-11» сталася розгерметизація спускового апарату. Загинули всі три члени екіпажу — Георгій Добровольський, Владислав Волков, Віктор Пацаєв.

З інших трагічних подій, пов’язаних із космонавтикою, можна пригадати катастрофу на Байконурі 1960 року, коли під час вибуху міжконтинентальної балістичної ракети під час підготовки до першого дослідного запуску постраждало більше сотні чоловік.

Слід відзначити, що з 1971 року й до завершення космічних перегонів ані у радянській, ані в американській космічній програмах катастроф з людськими жертвами більше не було, а дві катастрофи із загибеллю декількох космонавтів відбулися у США з багаторазовими кораблями «Спейс Шаттл» вже після завершення «космічних перегонів»

Свідками трагедії що сталась у 1986 році  з астронавтами «Челленджера» бачили всі. Це була найбільша трагедія в історії пілотованих польотів: корабель “Челленджер” вибухнув на 74 секунді польоту. І мільйони людей, які спостерігали старт по телевізору, бачили, як у безхмарному небі на висоті близько 16 км над Землею вогненним салютом розлетілися уламки. Сім американських астронавтів загинули. В їх числі вчителька Кріста Маколіфф, котра виграла конкурс на право провести перший урок з космосу та Джудіт Резнік, дочка українських емігрантів у США. Вперше вона побувала в космосі у 1984 році — облетіла тоді Землю 96 разів, це був її другий політ.

Останній політ «Колумбії» відбувся з 16 січня по 1 лютого 2003 року. Екіпаж склали: командир корабля Рік Хасбенд, пілот Вільям МакКул, бортінженер Майкл Андерсон, наукові фахівці Лорел Кларк, Девід Браун, Калпана Чавла і перший ізраїльський астронавт Ілан Рамон. Калпана Чавла здійснювала свій другий політ, вона була першою жінкою-астронавтом індійського походження. Вранці 1 лютого після шістнадцатидобового польоту шатл повертався на Землю. NASA втратила зв’язок з кораблем приблизно о 14:00 дня за Гринвічем, за кілька хвилин до передбачуваної посадки на ЗПС 33 Космічного центру імені Кеннеді у Флориді — вона повинна була відбутися в 14:16 GMT. Очевидцями були зняті палаючі уламки шаттла, що летять на висоті близько 63 км при швидкості 5,6 км / с. Всі сім членів екіпажу загинули.

Не всі аварії закінчувались  так трагічно.

26 вересня 1983 при старті космічного корабля Союз-Т10 загорілася ракета-носій. Автоматична система порятунку не спрацювала. Через дванадцять секунд після появи полум’я стартовий персонал віддав команду катапультування. Спускається модуль Союз був відстріл від корабля з перевантаженням у 15-18 g. Космонавти благополучно опустилися на відстані 4 км від ракети, яка вибухнула через кілька секунд після відділення капсули.

Під час старту космічного корабля “Союз-18/1» 5 квітня 1975 року сталася аварія третього ступеня ракети-носія. На щастя, система порятунку спрацювала бездоганно. З перевантаженням в 22 g вона відірвала космічний корабель від ракети, відкинула його по балістичної траєкторії. Спусковий апарат з космонавтами зробив суборбітальний космічний політ. Посадка відбулася у важкодоступних районах Алтаю на краю обриву і лише завдяки випадку закінчилася благополучно. Апарат почав скочуватись по засніженому схилі гори, над проваллям парашут зачепився за рослинність і капсула запинилась за 152 метри до краю. Екіпаж Лазарєв – Макаров був евакуйований з допомогою вертольоту.

На кінець згадаємо ще одну аварію, в котрій лише диво та майстерність екіпажу дозволили уникнути жахливого фіналу. 11 квітня 1970 року  почався найбільш драматичний політ до Місяця американського космічного корабля «Аполлон-13. На борту було три астронавти: Джон Свайгерт, Фред Гейз та командир Джеймс Ловелл..Корабль мав опуститись на поверхню Місяця та провести ряд досліджень. Це був п’ятий політ такого роду і ніщо не ввіщувало небезпеки. Але вона була. Небезпека затаїлася в резервуарі кисню № 2. Деякі його пошкодження залишилися непоміченими, і через 56 годин після старту він вибухнув, пошкодивши при цьому резервуар № 1. «Аполлон-13» залишився майже без електроживлення, освітлення, водопостачання. Були пошкоджені два з трьох генераторів, що давали електроенергію кораблю. Решта батарей були невеликі і необхідні для приземлення. Кисень стрімко спливав з обох резервуарів. Це сталося біля самого Місяця на відстані 360 000 кілометрів від Землі. Екіпаж відчув сильний удар і вібрацію. Джон Свайгерт першим повідомив на Землю – “О’кей, Х’юстон, у нас тут проблеми”. Тут вже не до висадки на Місяць, повернутися б на Землю.

Відключивши всі системи командного модуля, астронавти перебралися в автономний місячний модуль і використовували його двигуни для корекції траєкторії польоту. Модуль був спроектований і розрахований на 45-годинний термін служби, а треба було протриматися вдвічі довше. Все, що можна, було відключено і споживання енергії скорочено в п’ять разів. Головне питання життєзабезпечення був пов’язаний з водою. З’ясувалося, що корабель залишиться без води приблизно за п’ять годин до приземлення. Проте механізми корабля повинні були витримати.  Екіпаж почав економити воду. Споживання скорочено до однієї п’ятої частини від норми. Серйозною проблемою стало вилучення з атмосфери місячного модуля вуглекислоти. Фільтри, що усувають вуглекислий газ в командному модулі були квадратними і не збігалися з круглими отворами в місячному модулі. Для кріплення фільтрів довелося використовувати пластмасові мішки та картон.  Температура впала до нуля, і на стінах виступив іній. Сон був майже неможливий через холод. Перед посадкою необхідно було повернутися у командний модуль і підготувати спускний апарат до входу в атмосферу Землі. У відключеному модулі сконденсувалась волога. Мабуть, те ж саме було і усередині панелей управління. Включення чого-небудь могло призвести до короткого замикання. Але завдяки досконалості апаратури цього не сталося. Заряду хімічних батарей ледь вистачило на запуск найважливіших систем модуля. Екіпаж приводнився в Тихому Океані на одному чесному слові.

Пригадуються слова Миколи Луківа:

Він  злинув  як  виклик  космічним  огромам,

І  стала  земля  йому  батьківським  домом.

Своїм  називає,  із  неба  чекає,

А  небо  мовчить  і  зірками  ридає.

Жінки астрономи

На восьме беоезня вирішила згадати жінок, котрі залишили свій слід в астрономічній науці.

Найдавніша згадка про жінку – астронома відноситься до XVII століття : дружина знаменитого Гевелія не тільки допомагала чоловікові у його роботах, але вела самостійні спостереження, майстерно вправляючись з громіздкими вимірювальними приладами тієї епохи.

Ян Гевелій з дружиною

Взагалі в ту пору жінка, котра хотіла займатись наукою повинна була стати подругою та супутницею вченого, а то і взагалі ділитись з ним своїми відкриттями. Тому що довгий час вважалось, що наука не для жінок. І всяку працю написану жінкою відразу відкидали, як не досконалу, навіть не прочитавши її. Тому і не дивно, що наступна наша героїня також працювала поряд із вченим чоловічої статі.

Марія фон – Левен, приятелька геніального Кеплера , що прославилася , як чудова вичислителька. Вона зробила чимало розрахунків для Кеплера.

Ніколь – Рейн Лепот, перша французька фінка – математик : вона вирахувала орбіту комети Галлея і передбачила момент її повернення. Щоб дати уявлення про неймовірних труднощах подібної роботи, зауважимо лише, що обчислення тривали без перерви шість місяців!

Її сучасницею була герцогиня Луїза фон – Гота, також чудова спостерігачка . У 1798 році її стараннями був скликаний перший астрономічний з’їзд.

Герцогиня Луїза фон Гота

Кароліна Гершель , – сестра знаменитого Вільяма Гершеля , самостійно внесла лепту в скарбницю астрономії : вона відкрила більше 8 комет і кілька інших цікавих об’єктів. Але, звичайно, слава її гасне в тому сліпуче – яскравому ореолі , яким оточений її брат. По смерті Вільяма вона ще чверть століття продовжувала працювати на користь улюбленої науки і померла в глибокій старості.

Кароліна Гершель

Жінки не лише роблять відкриття та обчислення. Вони часто служать тим зарядним пристроєм, котрий змушує чоловіків працювати натхненно та наполегливо. Асаф Холл, американський астроном , навряд чи відкрив би супутники Марса, якщо б йому не допомогла його дружина. «Я зовсім вже було хотів залишити безуспішні пошуки, – розповідає він, – якби не вагомі міркування, виставлені моєю дружиною : вони-то і примушували мене продовжувати пошуки ».

Ім’я Софії Ковалевської, професора математики в Стокгольмському університеті, має бути відомо кожній людині, що має справу із математичною наукою. Ковалевська знаменита головним чином роботами в області чистої математики , але присвячувала своє обдарування також і астрономії: їй належить велика робота про кільцях Сатурна.

Софія Ковалевська

Особливо багато жінок – служительок Уранії працюють в Америці. В даний час при Гарвардському університеті є чудово обладнана обсерваторія, в якій працюють виключно жінки. 25 спостерігачок щодня фотографують ділянки неба в систематичному порядку, щоб потім перераховувати зірки, визначати координати і вносити їх в каталог. Це дуже важлива, але зате і вкрай виснажлива праця, на яку здатні лише жінки з їх терплячістю та наполегливістю.

Сесілія Пейн (1900 – 1979). Перша жінка, яка отримала звання професора і очолила кафедру в Гарвардському університеті. Побудувала першу шкалу температур, визначила хімічний склад зоряних атмосфер; дійшла висновку, що відносний вміст елементів у більшості зірок однаковий і не відрізняється від спостережуваного на Сонці.

Енні Кеннон за 40 років роботи провела велику роботу по каталогізації зірок.  Виконала класифікацію всіх зірок, що містяться в «Каталозі Генрі Дрейпера» (т. 91-99 «Гарвардський анналів»), в «Продовженні каталога Генрі Дрейпера», а також зірок у зонах Єльського каталогу та каталогу, складеного в обсерваторії на мисі Доброї Надії. Всього Кеннон класифікувала спектри близько 350 000 зірок.

Генрієтта Лівітт (1868 – 1921). ” Перенесла важку хворобу , через яку вона стала практично глуха … Лівітт відкрила більше 2400 змінних зірок … Вивчення цефеїд привело її до відкриття залежності між періодом зміни блиску і світністю зірки, що згодом допомогло астрономам у вимірі відстаней як у нашій Галактиці , так і за її межами ” .

Серед жінок – астрономів є і наші землячки.

Мотря Василівна Братійчук – професор, кандидат фізико-математичних наук. Брала участь в міжнародних програмах спостережень штучних супутників Землі, член Міжнародного астрономічного союзу, засновник та науковий керівник Лабораторії космічних досліджень Ужгородського національного університету. За внесок в розвиток астрономічної науки малій планеті № 3372 було надано ім’я Братійчук.

Мотря Братійчук

Варто згадати про Наталію Сергіївну Самойлову – Яхонтову. Народилась вона на Україні, а науковою діяльністю займалась в Росії. Коло її наукових досліджень  стосується методів обчислення планетних та кометних орбіт, удосконалення методів таких обчислень та застосування цих методів для визначення руху астероїдів.

Н.С. Самойлова – Яхонтова

Віра Федорівна Газе займалась вивченням спектроскопії зір та вивченням дифузних туманностей. Співавтор «Атласу дифузних газових туманностей»

Віра Федорівна Газе

В історії астрономічної науки чимало славних жінок – дослідниць. На сторінках цього блогу є окрема стаття про Олену Іванівну Казимірчак _ Полонську. Про деяких жінок згадали тут.  Нехай це буде гарною відзнакою до жіночого дня.

Уранія

 

 

 

 

 

 

 

 

Сонячна корона

 %d0%ba%d0%be%d1%80%d0%be%d0%bd%d0%b0-1  Сонце… Найближча до нас зоря, джерело тепла, світла та життя. Найменші зміни що відбуваються на Сонці викликають зміни в земній атмосфері, у магнітному полі Землі. Від магнітних бурь страждають люди і прилади. Тому і не дивно, що дослідження Сонця проходить постійно. Сьогодні я хочу розповісти про сонячну корону. Це верхній, найбільш розріджений шар сонячної атмосфери. Спостерігати сонячну корону можна під час сонячних затемнень.

%d0%ba%d0%be%d1%80%d0%be%d0%bd%d0%b0-2
Під час затемнення, коли місяць закриває сонячний диск, навколо чорного диску Місяця спостерігається світлий ореол з нерівними краями. Це і є сонячна корона – верхній шар атмосфери Сонця. Особливістю цієї частини Сонця є те, що тут температура може сягати мільйона градусів, в той час як на поверхні Сонця вона близько 60000 С. Така температурна інверсія зумовлена тим, що речовина в сонячній короні дуже розріджена. Відомо, що температура тіла залежить від швидкості руху молекул. А точніше від середньої квадратичної швидкості молекул. При малій густині речовини (як це спостерігається в сонячній короні) достатньо кількох швидких молекул, які можуть потрапити сюди із Сонячної поверхні, щоб значно зросла середня квадратична швидкість молекул, а отже їх кінетична енергія і температура самого газу. Основним джерелом таких молекул є протуберанці.

%d0%ba%d0%be%d1%80%d0%be%d0%bd%d0%b0-3
Вигляд сонячної корони змінюється в залежності від активності Сонця. В період низької активності корона матиме не симетричний вигляд, з короткими схожими на щіточки променями на полюсах. В період активного Сонця зовнішній вигляд корони має більш витягнуті “хвости”.

%d0%ba%d0%be%d1%80%d0%be%d0%bd%d0%b0-4
Раніше спостерігати сонячну корону можна було лише під час сонячних затемнень. Нині для таких спостережень використовують спеціальний пристрій – коронограф. Винайшов його французький астроном Бернар Ліо. Принцип роботи коронографа простий. У головному фокусі об’єктива телескопа встановлено диск, що екранує сонячний диск і влаштовує в телескопі сонячне затемнення.

З Новим 2017 роком, з новим щастям

%d1%81%d0%bb%d0%b0%d0%b9%d0%b42

%d1%81%d0%bb%d0%b0%d0%b9%d0%b419

Глибини Всесвіту

Чудовий фільм “Контакт” із Джоді Фостер спонукає до роздумів про наше місце у безмежному Всесвіті. Ось сьогодні знайшла чудовий фрагмент із цього фільму. Це справді прекрасно.

Космічні фантазії

Назви планет

Походження назв планет та сузір’їв це досить цікава сторінка в історії астрономії.

Склалось так що в давнину планети отримали свої імена за іменами богів грецького та римського пантеону: Меркурій, Венера, Марс, Юпітер, Сатурн. Меркурій (у греків Гермес) – це син Зевса, котрий виконував на Олімпі обов’язки кур’єра та гінця. Венера (у греків Афродіта) – донька Зевса й океаніди Діони, богиня кохання та краси. Марс – бог війни, Юпітер – це і є верховний бог римлян , він же Зевс у греків, а Сатурн це римське ім’я верховного доолімпійського божества, у греків він звався Кроном і був батьком Зевса (Юпітера).

Отож коли було відкрито нові планети вони також були названі в честь богів греко – римського пантеону: Уран, Нептун, Плутон. Уран давньогрецький бог неба, перший володар світу; Нептун – володар морського безмежжя, а Плутон – володар підземного царства, царства мороку та забуття.

Коли астрономи почали дивитись на небо через окуляр телескопа, то почалось відкриття супутників. Перший внесок зробив Галілео Галілей. Він з допомогою свого телескопа відкрив чотири найбільші супутники Юпітера. Вони отримали назви героїв античного світу пов’язаних із верховним божеством – Іо, Європа, Каллісто та Ганімед. Іо -донька аргоського царя Інаха, котру кохав Зевс, Європа – ще одна кохана Зевса, котра славилась своєю красою і яку він викрав перетворившись на чарівного бика, це в її честь названий материк Європа на Землі. Німфу Каллісто Зевс, також, не обминув своєю увагою, це її ревнива Гера перетворила на ведмедицю, а Зевс, щоб загладити свою провину, зробив ведмедицю сузір’ям на небі.  Ганімед був вродливим юнаком, сином німфи Каллірої та дарданського царя Троя і його боги взяли на Олімп та зробили своїм виночерпієм.

Космічні зонди послані в далекий космос дозволили відкрити на краю Сонячної системи нові, досить великі тіла. Однак для планет вони мають не достатні розміри. І хоч мова про пошуки десятої планети час від часу виникала, проте астрономи вирішили навпаки. Вони відібрали одну планету в Сонця, а натомість дали йому кілька карликових планет. Отож до карликових планет записали Путон та Цереру. А нові карликові планети назвали на честь  богинь (не відступати ж від традиції):  Хаумеа, Макемаке, Еріда.

Церера – римська богиня родючості та хліборобства. Хаумеа (Гаумеа) – гавайська богиня родючості та дітородження, Макемаке – творець людства і бог достатку в міфології корінних жителів острова Пасхи – рапануйців. Ерида – це ім’я утвердилось за карликовою планетою не відразу, її називали різними іменами:Ксена, Зена, Ліла. Напевно тому остаточно своє ім’я Ерида вона отримала від імені грецької богині чвар та розбрату. А ще один транснептуновий об’ єкт сонячної системи Седна отримав назву в честь ескімоської богині морських тварин.

Ось так і повелось, що планети та їх супутники носять назви богів із міфології народів світу: грецьких, римських, полінезійських.

Зоряне небо – погляд у минуле

Коли ми дивимось на небо то рідко коли замислюємось над тим які відстані розділяють  зорі і прсторі. А між тим милуючись зоряним небом ми насправді бачимо минуле Всесвіту, а не сучасність.

zori

Світло рухається із швидкістю 300 000 км/с. Від Сонця до Землі світловий промінь дійде за 8 хвилин і 20 секунд. Однією із одиниць вимірювання космічних відстаней є світловий рік.

Світловіий рік це відстань, котру подолає світловий промінь за один рік.

1св.рік ≈  1013 км

Найближча до нашого світила зоря Проксима в сузір’ї Центавра знаходиться на відстані 4,2 св.роки, отож якщо сьогодні на цій зорі станеться вибух, то ми дізнаємось про це лише через чотири з половиною роки.

Нещодавно наші телескопи сфотографували  у сузір’ї Орла величний  хмари зоретворення. Їх так і назвали Стовпи творення. Однак якщо ми згадаємо що сузір’я Орла знаходиться на відстані 7000 світлових років від нас то зрозуміємо, що на фотографії зафіксовано те що відбувалось за довго до будівництва піраміди Хеопса.

orel

Область зоретворення в сузір’ї Орла

Коли ми розглядаємо фотографії ядра Галактики, то забуваємо про те що ми бачимо картинку, котру несли до нас світлові промені на протязі 25 000 років.

Якщо завтра в Туманності  Андромеди станеться катастрофа, то ми ніколи не дізнаємось про неї, інформація про це долетить до Сонячної системи через 2,5 мільйони років.

Отож коли ми дивимось на небо то варто пам’ятати, що якби нам випала нагода спостерігати всі небесні світила в реальному часі, то небо мало б дещо інший вигляд.

Виникає думка: «То чи варто спостерігати події, котрі відбулись давно?». Так варто. Ми отримуємо інформацію про зорі завдяки тому випромінюванню яке долітає до нас від зірок. І навіть якщо ми знаємо, що подія відбулась багато сотень років тому для нас це немає великого значення до тих пір поки ми не надумаємо летіти до цієї зорі. От тоді варто знати, що нас чекатиме там. Однак подорожі до далеких зоряних систем це події далекого майбутнього, а якби і полетіли ми нині, то за час польоту може відбутись чимало змін в точці куди прямуватиме наш космічний корабель.

І хоч погляд на зорі це погляд у минуле, одночасно це і погляд у майбутнє. Спостерігаючи за різними зорями тепер ми бачимо які зміни відбуваються з ними в різні періоди їх еволюції, а значить і можемо передбачити які зміни чекають ту чи іншу зорю і через скільки часу. А чи справді це так перевірять наші нащадки.

Як вийшли на небі зорі «Віз»

Українська легенда про Велику Ведмедицю

velika-vedmedica 

     Колись дуже давно в однім краю трапилась велика посуха; така посуха, що вода повсихала не тільки в річках та озерах, а навіть в колодязях і люди почали хворіти та помирати. В тім краю жила одна вдова, а в тієї вдови була дочка. Захворіла вдова без води, і дочка, щоб не вмерла її мати, взяла глечик та й пішла шукати воду. Довго чи коротко вона ходила, проте знайшла воду, набрала повен глечик та понесла додому. По дорозі натрапила на одного чоловіка, що помирав без води; дала йому напитись і цим врятувала від смерті. Далі натрапила вона на третього, четвертого і так врятувала від смерті семеро людей. Всім давала пити от і залишилось води лише на денці.

Йшла вона, йшла та сіла відпочити, а глечик поставила коло себе на землю. Коли в той час де не взявся собака. Хотів, мабуть, теж напитись та й перекинув глечик. Коли перекинувсь той глечик, то з нього вилетіло сім зірок великих і восьма маленька та й поставали на небі.

Оті зірки і є «Віз», або душі людей, що дівчина їм давала пити, а восьма маленька, так то душа собаки, що перекинула глечик. Так ото Бог на те їх поставив на небі, щоб усі люди бачили, яка щира була та дівчина, а за її щирість Бог послав дощ в країну, де жила дівчина з матір’ю.

Украинка-1

 

Легенда знайдена у книзі «Українські міфи, демонологія, легенди», упорядник М.К.Дмитренко, Київ «Музична Україна» 1992

Монстри Всесвіту

Пригадуєте початок роману “Туманність Андромеди”. Герої зустрілись із невидимою зорею і мало не загинули в полі її гравітації.

Про існування майже невидимих зірок із величезною гравітацією здогадувались давно. Наприкінці ХVIII століття (1798р) французький математик, фізик і астроном П’єр Сімон Лаплас спробував застосувати закон всесвітнього тяжіння до світлових корпускул (фотонів, в сучасній термінології). Коли він провів не складні обчислення то не повірив своїм очам та формули свідчили: у Всесвіті можуть існувати об’єкти, сила тяжіння яких буде така велика, що навіть світлові кванти не зможуть подолати її та полинути в простір. Такі тіла він у своїх записках назвав монстрами Всесвіту.

Довгий час висновки Лапласа здавались лише грою уяви та математичних формул. Однак, майже через сто років, подібні дослідження та обчислення почав проводити німецький вчений, математик та астроном Карл Шварцшильд. Він використав для своїх обчислень рівняння щойно створеної Ейнштейном ЗТВ (загальної теорії відносності). Він почав визначати величину гравітаційного поля довкола сферичного симетрияного тіла і був здивований не менше ніж Лаплас.

Шварцшильд побачив, що прискорення сили тяжіння і вага всіх тіл на поверхні центрального небесного тіла прагнуть до … безконечності, якщо радіус цього тіла зменшується і наближається до певного критичного значення, названого радіусом сфери Шварцшильда. І найдивовижніше було те, що цей критичний радіус такий самий як і гравітаційний радіус обчислений Лапласом на основі Ньютонівської теорії. Гравітаційний радіус можна обчислити за формулою:

Безымянныйде G – гравітаційна стала; M – маса тіла; c – швидкість світла.

Відомо, що на певному етапі свого розвитку зорі вибухають і спалахують як нові. однак коли такий вибух відбувається із зорею маса якої лежить в межах більших від 2,5 – 3 маси Сонця, то піля вибуху починається катастрофічне стискання зорі яке неможливо зупинити. Цей процес називають гравітаційним колапсом. В результаті ми отримуємо чорну діру.

Чому “чорна” зрозуміло. Якщо назовні названої сфери не може вирватись жодне випромінювання, то такий об’єкт для нас буде виглядати як абсолютно чорне тіло. Але чому “діра”?

Із обчислень отриманих Шварцшильдом випливає, що при гравітаційному колапсі сила ваги поблизу такого об’єкта буде нескінченна.

У ЗТВ силу тяжіння ототожнюють з викривленням простору. Тобто  простір можна уявити як туго натягнуту плівку. В тому місці де знаходиться тіло, що має масу плівка буде прогинатись і кривизна цьго прогинання визначативме силу гравітації поблизу тіла. З розрахунків Шварцшильда випливає що кривизна простору біля колапсара сягає нескінченності. Простір не витримує і розривається.  В нашій просторовій плівці утворюється дірка, так як вона утворилась би, якби на натягнуту гумову плівку поклали дуже тяжку кульку. Таким чином в просторі матимемо дірку в яку буде провалюватись все: речовина, світло, наше тіло.

Довгий час вважалось, що виявити такі дірки в космосі із Землі неможливо. Однак нині вчені навчились це робити. Один із способів полягає в тому , що чорні дірки перетягують в себе речовину звичайних зірок, що знаходяться поблизу них. Речовина видимої зорі закручується навколо сфери чорної діри утворюючи характерний диск, в центрі якого чорна безодня. а хвіст тягнеться до зорі. Така картина може існувати в просторі дость тривалий час. На сайті НАСА було опубліковане відео, котре показує цей процес у дещо прискореному вигляді.